Із книги Ференця Андрія Кириловича жителя с. Розкішна
КРІЗЬ БУРЕВІЙ ВІЙНИ
В історії нашого села глибокий гнітючий слід залишила війна 1941 – 1945 років, названа Великою Вітчизняною. Найтяжчим, найболючішим її проявом були жертви, людські жертви односельців – полеглих у боях , розстріляних окупантами, загиблих у фашистських таборах, на примусовій роботі невільниками в Німеччині. Інваліди-фронтовики, вдови, сироти, обідране, пограбоване окупаційними податками село, розруха, суцільні нестатки в продуктах харчування, одягу, взутті і, холодні хати – далеко не всі прикмети трагічно-драматичної воєнної бурі, що штурмувала сільську громаду.
В подальшому ширше
оглянемо картину воєнного лихоліття. А поки що пригадаємо, коли, де і як
починався той вогненний буревій, що йому передувало.
ВІДБЛИСК ДАЛЕКИХ ЗАГРАВ
В передвоєнні роки сільська підліткова дітвора , “намотавши на вус” розповіді старшого покоління – свідків і учасників громадянської війни і описані в книгах, журналах події тих часів, уявно відтворювала їх і гралася і війну – у “червоних” і “білих”. Старшенька юнь з ентузіазмом сприйняла створену в країні в 1927 році масову добровільну громадську організацію Тсоавіахім ( Товариство сприяння обороні, авіаційному і хімічному будівництву) і введений у 1931 році Всесоюзний фізкультурний комплекс “Готовий до праці і оборони СРСР “ ( ГПО ), що включав фізичні вправи з різних видів спорту. Наспівуючи
Если завтра война,
Если завтра в поход,-
Будь сегодня к походу готов !,
Хлопці й дівчата залюбки змагались в складанні
нормативів ГПО, бажали досягти успіху і одержати в нагороду значок – то була
велика радість і гордість.
Дітлахи і юна поросль
розкішнян жили тогоденним буттям, по-своєму, в іграх і змаганнях “готувались” до
війни, фізично загартовувались, не відали, що багатьом з них доведеться на собі
відчути всі жахи, що ховались за словом “війна”.
Доросле покоління
односельців, дитинство і юність яких пройшли на початку двадцятого століття, в
буремні 1917 – 1920 роки, з тривожним хвилюванням вловлювало відблиски далеких
заграв – у світі було неспокійно : то в одному, то в іншому місці лунали
постріли і вибухи, лилася кров.
В середині тридцятих
років у далекій Іспанії розгорнулась національно-революційна війна народу проти
фашистської диктатури генерала Франко. Створювались інтернаціональні бригади
країн на допомогу іспанському народу. Добровольцем вступив у таку бригаду і
розкішнянець майор Кирило Левкович Пацеля. Йому, мабуть, долею судилося
постійно воювати. В 1939 році Іспанська республіка не вистояла, впала,
встановився фашистський режим. Засмаглий пороховим димом майор Пацеля
повертається ... з вогню в полум”я – почалась радянсько-фінська війна. І
розкішнянський воїн став на захист рідної Вітчизни, вніс і свій вклад у
перемогу над білофінами. Повернутись до мирного життя не встиг – на перешкоді
став фашизм, уже не іспанський, а німецький гітлерівський. І знову в бій пішов
наш відважний земляк. Вижити не пощастило. Рівно за 15 днів до перемоги поліг в
бою на чехословацькій землі, в Моравії.
Відлунням долинула в село тривожна звістка – в липні 1938 року японські війська віроломно вторглися на територію СРСР в районі озера Хасан Приморського краю. В ту пору там, вдалині, за сотні кілометрів від рідної домівки виконував свій військовий обов”язок – служив в армії – наш односелець, розкішнянець Павло Іванович Святина. Буквально за півмісяця радянські війська розгромили і відкинули загарбників... і поховали молодого, двадцятидворічного воїна П.І.Святину. “Погиб в боях с японскими самураями”,- таким коротеньким був зміст повідомлення в/ч 5748, яке згодом надійшло його рідним. Оплакане, оповите смутком. Першим чорним круком-вороном прилетіло в село те далекосхідне повідомлення в передвоєнну
ПРОВІСНИК ВЕЛИКОЇ БИТВИ
Недарма прислухались розкішнянці до далеких заграв. Прислухались і хвилювались – тривожили передчуття, немов підказувало : уникнути б біди. А громовиця все наближалась. В листопаді 1939 року грукнула в двері на засніженому Карельському перешийку. Почалась радянсько-фінська війна. В грудні радянські війська перейшли в наступ. У лютому – на початку березня 1940 року прорвали непробивну, як вважали, лінію Маннергейма, взяли місто Виборг. Між СРСР і Фінляндією встановлено новий кордон. Не один десяток розкішнянців ( встановити точну кількість не вдалося ) новорічні і різдвяні свята 1940-го року провели в снігах Фінляндії. Боролись з ворогом, з міцними морозами. Ялинковими “прикрасами” для них були фінські “кукушки” – снайпери, що примощувались на деревах. А колядкові пісні замінив гуркіт боїв...
І в село полетіли
нові чорні круки-ворони – повідомлення несли болючі вісті : в боях з білофінами
полягли Волошкевич Никифор Федорович, Джужик Олексій Андрійович, Тищенко Іван
Олексійович, Шевченко Матвій Васильович. Траур, скорбота наповнювали домівки
родин полеглих. Ширше про загиблих на цій війні і біля озера Хасан повідано
далі, в частині “Сільська книга пам”яті”.
Радянсько-фінське воєнне швидкоплинне протистояння стало лише провісником, прелюдією великої всенародної битви радянського народу проти фашистсько-німецьких загарбників, яка почалася вранці 22 червня 1941-року.
ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА
Двадцять
второго июня
Ровно в
четыре часа
Киев
бомбили, нам объявили,
Что началася война.
Цей вірш –
вірш-пісня, вірш-тривога, вірш-спомин – очевидно, є виявом усної народної творчості.
Наспіваним чи продекламованим його чули в селі вже значно-значно пізніше від
того дня, якому був присвячений – дню початку війни. Та, мабуть, залишиться він
у пам”яті односельців на довгі-довгі роки, як і вислів “чорний день”, яким
назвали 22 червня 1941 року.
Насправді, ранок
того літнього дня видався по-справжньому літнім – ясним, прохолодно-теплим.
Сільська громада зустріла його своїми
буденними справами. Погода сприяла доброму настрою . Хлібороби поспішали в поле,
працівники тваринницьких ферм – до своїх стад. Хто з дорослих залишився вдома –
порались на садибах. І звістка про початок війни, як громова блискавиця з
ясного неба, вдарив по селу. Село захвилювалось, загомоніло, заметушилось,
заойкало.
- Напередодні,
21 червня, у нас був випускний вечір,- згадувала тогочасна десятикласниця
місцевої середньої школи Таня Галич.- Ми, випускники, домовились, що 22 червня
підемо в райцентр Ставище, щоб всім класом сфотографуватись на пам”ять. Селище
зустріло нас тривожним неспокоєм, метушнею. З райцентрівського гучномовця (
село не мало радіомовлення ) почули те горезвісне повідомлення. Забули про
фотографування, розбіглися по домівках.
Мої батьки на початку сорокових років
вирішили побудувати нову хату, бо стара вже осіла, перекосилась, “доживала”
свій вік. Поставили ( вкопали в землю) дерев”яні стовпи, знизу з”єднали їх
дерев”яними підвалинами, зверху “зв”язали”
платвами. Вранці 22 червня прийшли майстри-теслярі Максим Гарбар, Никін
Замша ( прізвища інших не запам”ятав), щоб поставити і закріпити крокви.
Поснідали і приступили до роботи. Батько тим часом відлучився в службових
справах, сказав, що не надовго. Та відразу й повернувся. Ввійшовши в хату, щось
шепнув матері. Мама зойкнула й, здається, заплакала. А батько поспішив до
майстрів і запросив : “Хлопці, мийте руки,- будемо обідати”. “Кирило,-
здивувались ті,- ще не пора, ми тільки-но снідали”. ”Не гайтеся,- похмуро мовив
батько,- погану новину передали з Ставищ – війна почалася”. Обідали майстри чи
не обідали, не пригадую, поспішили до своїх домівок. Будівництво хати припинилось. Припинилось надовго – на весь
окупаційний період. І закінчувалось уже без батька – з фронту не повернувся,
загинув.
В селі не
було ні радіомовлення, ні телефонів. Але приголомшлива звістка, немов постріл,
пролунала й за околицю. Люди залишали свої робочі місця, йшли-бігли до своїх
хат, до рідних.
На початку липня, в першу чергу
мобілізації, ми, діти, провели батька до тих двох каменів-валунів на вигоні,
неподалік сільської ради, де збирались мобілізовані на війну односельці. Того
дня я востаннє бачив батька, запам”ятав його напутні слова до нас : “Діти,
слухайтесь мами”. А мама й інші жінки проводжали своїх чоловіків у Ставище, до райвійськкомату.
Повертались заплаканими – серцем і душею відчували, що можуть більше не
побачити своїх суджених. Літо в розпалі. Та робота не ладилась, руки
опускались. Село притихло. Прислухалось до чуток. А вони були невтішні. Ось
центральною вулицею села мовчки пройшла
група китайців у червоноармійській формі в напрямку Ставищ. Сільчани
здогадувались – відступають. Отже, німці вже близько. Група червоноармійських
кіннотників завітала на територію колгоспу “Нове будівництво”, шаблі покидали в
безтарку, що стояла в конюшні, а самі майнули на “Ковалиху”...
І в словах, і в
поглядах жителів села чулось і бачилось лише одне:” Що буде з нами? Як надалі
складеться життя ?” А попереду було 900 днів...
900 ДНІВ У ЯРМІ ОКУПАНТІВ
22 червня 1941 року
називають чорним днем. І неспроста. Саме того дня почалась Велика Вітчизняна
війна, яка принесла нам горе, нестатки, рабство, сльози і найстрашніше –
смерть. Для жителів Розкішної то був ще не чорний, але вже темний день. Чорна
хмара фашистських орд ще тільки насувалась із заходу і заполонила село 18 липня 1941 року. І той,
вже чорний день тривав не 12 і не 24 години, а 900 діб. Дев”ятсот днів ( до 4
січня 1944 року) село жило в ярмі окупантів. Не жило – існувало.
У перші дні війни, до
появи загарбників, у селі створили групу дружинників з 35 осіб на чолі з
П.П.Круком. Дружинники мали організувати евакуацію громадської худоби на схід,
вивезти сільськогосподарську техніку, сприяти дотриманню належного порядку,
вести боротьбу проти шпигунів і диверсантів. Та не все вдалось зробити за такий
короткий час. Правда, колгосп імені 17 з”їзду ВКП (б) спорядив відправку худоби. Хто мав у своєму
розпорядженні деякий транспорт ( звичайно кінні підводи ) також зібрався в
дорогу. Придатні для боїв з ворогом чоловіки відбули на поле битви. Залишившись
з дітьми, жінки в розпачі радились : куди від”їжджати, з чим, на чому ? Сходились на раду-пораду в гурти.
Розходились. Та так і осіли в своїх домівках.
В тому ж напрямку,
за яким раніше пройшла група китайців, промчали по центральній дорозі німецькі
мотоциклісти. Прогуркотів танк. Дещо згодом вулицю Лесі Українки заповнили
велосипедисти. А ще пізніше через село потягнулись підводи з ваговитими кіньми
в упряжці.
Непосидюча дітвора,
незважаючи на заборону матерів, ухилялась з-під їх контролю, вибігала з хат,
ховаючись у бур”янах чи за кущами, спостерігала за пришельцями. Найбільше
хлопчиків цікавили велосипеди, яких в селі , здається, зовсім не було, і великі
тучні коні, охрестивши їх назвою “ломовики”. Доросліші діти, жінки лиш боязко
виглядали крізь шибки, не уявляючи собі, якими будуть дії окупантів.
А вони, чужинці в
сіро-зелених мундирах, наповнивши село шумом, гуркотом техніки, говором
незрозумілою мовою, відразу пішли по хатах за “м’ясом” і “яйками” – ласі були
до українських продуктів. Здобуте негайно й споживали – йде німець вулицею,
находу п”є яйця й молоком запиває. В різних кутках завищали свині,
закудкудахкала птиця в руках окупантів.
Наступного дня, зігнавши населення
на площу перед школою, німці зажадали ( під страхом смерті за невиконання )
негайно здати зброю, яка в кого є. Наказали чекати подальших розпоряджень,
слухати призначеного ними старосту.
Загарбники по-своєму “обживали”
розкішнянську землю : ходили по городах, топтали насадження, потолочені посіви
жита служили їм за туалети, зрубаним гіллям фруктових дерев маскували свою
техніку. Оголились крислаті “дичанки”, посаджені моїм дідом.
Матері з острахом
перешіптувались : “Що ж буде з хлібом ? Жнива ж ось-ось “. Окупанти дозволили
збирати врожай за третій сніп. Взимку передумали. Вирішили, що для селян це
забагато. Отож, залишили по 9 кілограмів зерна на дорослу людину, а решту
забрали з коморів. І потягнулись по вулицях підводи з мішками збіжжя, а поверх
кидали кожухи, хустки, інші речі, дрібніші розсовували по кишенях.
Не змінили на краще
життя селян і подальші роки. Діяли нові порядки. Німецькі наглядачі били
нагаями тих, хто запізнився на роботу чи траплявся на вулиці в робочий час.
Люди тікали в кущі, в посіви. Їли мало, працювали важко. Та ще й податки
платили : сільськогосподарський, подушний, страхівку і “собачий”, м”ясо -,
молоко – та яйце поставки. А птиця йшла на додачу. На додачу брали взимку і
кожухи, валянки, інші теплі речі, сушені фрукти. І спробуй не виконати
чого-небудь – реквізують домашнє майно.
Отак і жили.
Нехай там хатнє
майно чи корову, а “реквізували” загарбники й молодь, вивозили в Німеччину на
примусові роботи. Спочатку діяли хитрістю : оголосили, що бажаючі хлопці й
дівчата можуть їхати до Німеччини на агрономічні курси, щоб набути там
спеціальність. Бажаючих майже не виявилось. Мабуть, інтуїтивно здогадувались,
що то за “курси”. Тоді почалась примусова вербовка, а за нею – облави в селі і
на полі. Молодь не ночувала вдома. Ховались хто де міг. Кому не пощастило
сховатись, тікали з дороги. З пораненою рукою повернувся-пробрався додому
сусід, друг шістнадцятирічний Коля Бакун. Щоб залякати людей, палили хати. Не
сказала мати, де переховується її донька Василина Джигола,- і спалахнула їх
домівка. Загорілось житло і в інших кутках села. І все ж окупанти за допомогою
місцевих поліцаїв забрали і відправили на каторжні роботи до Німеччини більше
ста розкішнянських хлопців і дівчат. Частина з них так і не повернулась додому.
Тим же, хто повернувся, тільки в кінці двадцятого століття почали “виплачувати
зарплату” за виконану там роботу, у формі грошової компенсації. Всім їм дали
наймення “остарбайтери”. Про них – в окремому розділі книги.
Гостру нестачу їжі,
одягу, взуття, палива відчувала кожна сільська родина. Щоб вижити, вдавались до
різних, часто небезпечних кроків. Зібране влітку обмолочували ціпами взимку –
на полі, біля скирт. У нас була хата з солом”яним дахом ( та і в багатьох інших
сімей також ). Дах протікав. Щоб його полагодити, потрібна була житня солома.
Скирта житніх снопів стояла неподалеку
за кутком “Мостище”. Мати впросила наглядача дати нам можливість
обмолочувати снопи безплатно, за солому на околоти. Одного дня, коли наглядач
десь відлучився, люди, які там молотили, порадили нам взяти трохи зерна.
Небезпечно. Але ризикнули. А в чому ж його нести ? Насипав собі у халяви
стареньких валянок. Та зерно є зерно – в дорозі пересунулось під босі підошви :
як на голках, докульгав до окраїни села, а тоді пересипав збіжжя в кишені.
- Пригадую розповідь
своєї матері ,- повідала вже пенсіонеркою Катерина М. – На початку війни я була
ще зовсім маленькою, грудною дитиною. А мама ходила в поле обмолочувати ціпом
снопи. В обідню пору сусідська дівчинка носила мене до матері, щоб погодувала.
Тій дівчинці зшили невеличку торбинку. Коли вона несла мене назад додому, в ту
торбинку насипали зерна. Вона клала її собі на груди, прикривала мною,
заповитою.
Отак і жили.
В нічну пору люди
по черзі вартували на своїх вулицях-кутках, спостерігали, чи не порушується
порядок.
- Однієї ночі,
коли мені випало чергувати з подругою,- розповідала спогади Олена М.,-
побачили, що якийсь чоловік, крадучись, щось несе. Ховаючись, пішли за ним.
Впізнали. А що несе ? Він підійшов до однієї купи соломи і сховав у ній свою ношу, сам повернувся в
село. Ми – до тієї схованки. Виявилось : телятина. Окупанти не дозволяли різати
власну худобу. Та, видно, чоловік ризикнув. Його сім”я жила заможніше, ніж
наші. Отож, ми й вирішили частину того м”яса за модним словом – приватизувати.
Село біднішало.
Хати руйнувались, бо не встигали їх ремонтувати – нічим було. Поля й присадибні
городи забур”янювались. Хліви порожніли. В перші дні війни біля моєї хати
стояла німецька кухня : було в ній чим топити, бо до війни батьки заготовили
трохи різного лісоматеріалу для новобудови. До кухні часто приводили взятого у
когось з жителів бичка. Вбивали пострілом у голову. А доставлених свиней
підгодовували манною кашею, після забою не смалили – ошпарювали кип”ятком.
Окупанти смакували свіжиною. Нам же залишалось тільки вдихати запахи кухонних
страв і... ковтати лиш слину.
Отак і жили.
Доба окупації
позначилась жорстокістю фашистів у ставленні до єврейського населення,
комуністів, активістів радянської влади, партизанів. У пам”яті нинішніх
старожилів, тодішніх підлітків, закарбувалась трагічна подія : розстріл у лісі
“Ревиха” зігнаного з усього району єврейського населення, дружин
червоноармійських командирів. В нічну пору карателі влаштовували облави,
забирали і вивозили з села комуністів, радянських активістів. Ніхто з них не
повернувся. Рідні не змогли навіть дізнатись, де їх могили. Імена загиблих також
занесені до “Сільської книги пам”яті”, вміщеній у даній книзі.
... Одних
розстріляли, інших тільки побили, молодь від- конвоювали в Німеччину на
примусову працю, хати інших спалили, пограбували домівки і хліви – забрали домашні
речі і худобу. Люди не мали грошей для прожиття. Бідували.
Жили у злиднях
і темряві, у важкій праці, без зв”язків з навколишнім світом. І так – дев”ятсот
діб. Жили з надією на визволення.
І воно настало. В ніч під новий, 1944 рік в селі пролунали постріли. Зраділи – наші. Але ні. То окупанти востаннє відзначали Новий рік на розкішнянській землі. А односельці затаїлись в хатах. Відчували – скоро буде воля, бо вже все наближався гуркіт боїв. І 4 січня 1944 року прозвучали постріли з червоноармійської зброї, над селом пролетіли поодинокі снаряди.
ДЕНЬ ВИЗВОЛЕННЯ.
Через
десятки років люди старшого віку, котрим уже за 70, під вісімдесят чи й більше,
відзначаючи 60-ті роковини від дня визволення рідного краю від
німецько-фашистських загарбників, згадували ту незабутню подію. Спогади
викликали в земляків хвилювання, радісні емоції, душевні переживання. Щирими,
інколи навіть несподіваними були їх розповіді, насичені, на перший погляд, ніби
й дрібними деталями. Згадки про ті деталі, що навічно закарбувались в пам”яті,
засвідчували про тогочасні настрої, бажання й сподівання очевидців.
Красномовно прозвучав спогад Оксани Галич (нині Ференець) : - “Було це,
правда, не першого дня визволення ,- усміхаючись, говорила вона ,- але десь
зразу ж після нього. Ми, дівчатка підліткового віку, звідкілясь почули і з
великим задоволенням на свій манір приспівували:
Б”ють
“Катюші”, б”ють “Андрюші”,
Поганяє
старшина.
Біжить
німець до Берліну,
Скоро кінчиться Бувало, замість “поганяє” вживає “командує” старшина. Кожна на свій смак”.
Не зовсім
зрозуміло, чому “поганяє” чи “командує” саме старшина, та й “Катюші” і
“Андрюші” в нашому селі й не стріляли, трішки далі. Та уявляються збуджені,
усміхнено веселі обличчя дівчаток при словах частушки про те від душі бажане,
що “скоро кінчиться війна”.
“Тривожним
неспокоєм ,- продовжувала Оксана Калениківна ,- наповнилась остання ніч під
гнітом окупантів. Хоч наша хата й далеченько від центральної дороги села, все ж звідти
безустанно доносився гуркіт. “Німці відступають” ,- поповзла чутка. Тривожно
стало – хто-зна , що вони наостанок можуть вчинити : вбити, спалити, погнати з
собою?! Разом з сусідніми жінками сховалися в льох, прихопили трохи продуктів,
одяг, навіть деяку постіль. Сподівались пересидіти там кілька днів. Мовляв,
якщо фашист відступає, то й зовсім зникне. Сусідська Явдошка, дочка Оксани
Мусієнко, виявилась хоробрішою. Коли біля конюшні колгоспу “Нове будівництво”
під ранок стало гомірно, вона накинула на себе біле простирадло, щоб на снігу
бути менш помітною, пригинаючись, а де й поповзом, добралась туди. Почула
російську мову. Подумала, хто це ? Значить не німці. Може поліцаї чи наші,
радянські розвідники? Поки розмірковувала, прибулі розвідники чи бійці Червоної
Армії запримітили гостю. Все й прояснилось. Миттю примчала вона до нас з такою
давно очікуваною приємною новиною. І вранці жінки, дівчата, підлітки – поодинці
чи й гуртом – всі до конюшні. Хто ніс хліб чи картоплю, інші – сало чи молоко,
а баба Оксана Мусієнко – відро квашених райських яблук ( рясним був влітку
врожай яблук у її садку ). І все це – солдатам-визволителям”.
Під час
розмови з Надією Мефодіївною Красилівською (дівоче прізвище Бедрик) пригадалось
шевченківське “мені тринадцятий минало”. Пригадалось, очевидно, за збігом віку,
бо й Надійці напередодні визволення села “збігло” стільки років. Та, мабуть, не
тільки за збігом віку, а й за приблизно однаковими умовами життя. Можливо,
дівчинка й не пасла ягнят за селом, як писав Кобзар, а жила в обстановці,
створеній панами-загарбниками ,- голодно, холодно і бідно.
“Мало що пам”ятається про ті
перші січневі дні сорок четвертого, мала я була ,- задумливо пригадувала Надія
Мефодіївна .-Мешкали ми недалеко від центральної дороги. Тоді автомагістралі
Київ-Одеса ще й не будували. Весь автотранспортний рух у цих напрямках пролягав
по дорозі через наше село – з Ставищ на Жашків і навпаки. У переддень
визволення там гуркотіло й шуміло. Ворог тікав не тільки на автомашинах, а й на
санях і пішки. Не вигукували, як у 1941-му, давай “мліко”, “яйка”. Коли
заходили в садиби селян, брали все, що бачили. Сусідці – бабі Олені – чужинці
принесли м”яса, свинячі ніжки, наказали, щоб зварила, приготувала страву. Видно,
німецька рухлива кухня їх вже не супроводжувала. Пізніше баба Олена нам
сказала, що наварила їм повні ночви холодцю. Та не встигли вони його спожити.
Як тільки з-за Ставищ почулись гарматні постріли і над нами пролетіли один чи
два снаряди, німці дременули. Серед ночі в хату постукали. Мама зляканим
голосом: “Міша, ховайсь!” Це вона до мого старшенького брата. Схованку
підготували ще раніше. Він не раз користувався нею, щоб уникнути примусової
праці в Німеччині. Почувши приглушений скрик матері, Міша відразу поліз у
лежанку. Дверці з неї вийняли заздалегідь, розміри отвору дозволяли
пробратись всередину. Брат сховавсь. Отвір завісили. Двері відчинили. Ввійшли
озброєні. Хто вони? Поліцаї? Наші? Один з них запитав, хто ще є в хаті.
Оглянув. Поцікавився :”А тут німці не спали?” – показав на ліжко. Зваживши на
мамину відповідь, звернувся до напарника :” Товаришу лейтенант, приляжте,
поспіть. Фріців тут не було”. Після отих, так звично сказаних слів “товаришу
лейтенант” нам з мамою, як кажуть, “розвиднилось”. “Ви наші, червоноармійці, не
поліцаї?” – перепитали. Хотілося і плакати, і сміятись. Раділи. “Вилазь”,-
покликали Мішу.- І бійців розсмішили.
А поплакати
довелось трохи раніше. Коли під час облави поліцаї навідались до хати Василини
Джиголи, щоб забрати дівчину в Німеччину, і пригрозили її матері :”Кажи, де
Василина, а то хату підпалимо”. “Не скажу, паліть”,- почули рішуче мовлене у
відповідь. І загорівся солом”яний дах. Це ж зовсім близько від нашого двору.
Стало страшно. Хіба стримаєшся, не заплачеш. Боялись, щоб вогонь не перекинувся
на нашу хату.
Згодом неподалеку
розташувались три радянські зенітні установки, полегшало на серці”,- закінчила
свою розповідь Надія Мефодіївна.
Схожою була визвольна ніч і для сім”ї
Дмитра Семеновича Співака :”Жінки нашого кутка, забравши своїх дітей, зібрались
у хаті Параски Касян. Горювали. Налякані постійним гуркотом у центрі села,
бідкалися : що тепер буде? Може це німці з поліцаями готують чергову облаву,
щоб на прощання розстріляти всіх, як вчинили у селі Полковниче (чутка про те
звірство вже дійшла в Розкішну).Хвилювались матері, боялись за нас , дітей. За
північ, коли трохи стих гуркіт, ми з мамою повернулись у свою домівку. Не
спалось. Ще не світало, як постукали у хатні двері. Мати заплакала. Пішла
відчиняти. Ввійшло кілька чоловіків. Перший відразу чи то попросив, чи наказав
:”Закройте окна. Зажигайте лампу”,
Блимнув вогник у материних тремтячих руках. Незнайомець помітив ті руки, розстебнув
свій бушлат, під яким на грудях виднілись ордени й медалі, заговорив: “Мамаша,
что Вы дрожите, успокойтесь,
смотрите,- показав на нагороди.- Мы красные солдаты, готовьте кушать».Мама швиденько, що було готове,- хліб і
кисле молоко – пригостила бійців і поспішила до печі, щоб зварити сніданок. В
подвір”ї лежала купа соломи. Червоноармійці поставили біля неї кулемет. Внесли
оберемок соломи в хату . Видно, втомлені дорогою, боями лягли спати, поклавши
під себе автомати. Недовго тривав той відпочинок. І знову – в похід.
Перший вільний
день односельчан-сусідів був овіяний смутком. Під час війни в нашому
окупованому селі опинився росіянин Микола Васильович Чалов. Переховувався у
Ольги Михайлівни. Як вважають розкішняни, мав зв”язки з партизанами. Якась зла
людина донесла фашистам. Чалов немов відчув
біду. За схованку обрав яму за хлівом. Мав у ній постіль і гвинтівку.
Коли нагрянули німці з поліцаями, могли б його й не знайти. Та видав слід по
свіжому снігу від хати до ями – Ольга носила вранці йому сніданок. На наказ
карателів вилізти з ями відповів пострілом. І німецька бричка помчала в
Ставище. Повернулись з гранатами. В ямі рванув вибух. Тіло Чалова витягли,
залишили на снігу, наказали всім не хоронити партизана, пригрозили за непослух
розстрілом. Трагедія сталася в грудні. І лише у перший день визволення села
жителі ближніх садиб попрощалися з вбитим, похоронили на Рибочківському
кладовищі...
В січневі
дні сорок четвертого мешканці нашого кутка-вулиці з великим захопленням
спостерігали, як мимо Гуральнянського ставу проходила колона радянських танків.
Значно пізніше довідались, що бойові машини тоді тримали курс на розкішнянські
поля і в сусіднє село Бесідку, де формувалась 6-а танкова армія, яка
прославилась в Корсунь-Шевченківській битві.
У нашій хаті
оселився штаб військової частини. Нас не виселили, але заборонили входити в
кімнату, в яку внесли два металеві сейфи. Важкі. Два солдати з великим напруженням
вносили їх по одному. Встановили телефонний апарат. Писар приступив до роботи.
На подвір”ї поставили металеву камеру з топкою внизу – прожарювали одяг. В
хліві, в другій посудині гріли воду, милися. Перукар в цивільній одежі
обслуговував бажаючих підстригтись, поголитись. Порядкував старшина. Коли штаб
від”їхав, сейфи залишились. Один з них і досі лежить на подвір”ї.
Отрутохімікати зберігали в ньому”.
Через десятки років старожили з натхненням, з подробицями ділились спогадами про той радісний день визволення села від окупантів. Навіть з цих небагатьох розповідей можна уявити настрій односельців, викликаний цією подією, вимріяною в пору страждань, в неволі. Теплом наповнив душі розкішнянців зимовий січень.
А ВІЙНА ТРИВАЛА.
Тривала
зовсім близько. На наших полях, за околицею села формувалась шоста танкова
армія, готувалась до бою. Та місцевість нині позначена пам”ятним знаком.
Підготовка до битви покликала на фронт і наших земляків : чоловіки були мобілізовані вже 8-го січня. Їх бойовий шлях,
як і 6-ї танкової армії, проліг до місць Корсунь-Шевченківської битви. Тодішня
зима видалась м”якою, болотистою. Розкішнянці допомагали воїнам на полі, біля
“Ковалихи” робити дерев”яний настіл з колод для проходження техніки і
пішоходів.
ВІЙНА. Я не
був учасником бойових дій. Але вона (війна ) різко полоснула і по моїй душі, і
по нашій родині. У червні 1941-го провели на фронт батька. А після звільнення
села від фашистських загарбників у районний військкомат надійшло повідомлення,
що Кирило Ференець загинув. У 1944-му пішов воювати і мій старший брат Микола.
Шість місяців залишалось йому до 18-ти. Та війна на це не зважила, потягла у
свій вир – в окопи, до кулемета, в госпіталь (і не один раз ). На щастя,
залишився живим. До мене черга не дійшла. Був я тоді таким, як жартома кажуть,
що від дітей утік, а дорослих не догнав. Словом, підлітком.
Говорять, що побачене, почуте,
пережите в молоді роки запам”ятовується на все життя, краще, ніж те, що
сталося, скажімо, рік-два тому. Дійсно, це так. От жаль, що не всі деталі
відтворює пам”ять. Вона фіксує найвиразніше : що тебе найбільше вразило, чомусь
навчило, особливо зворушило почуття.
Коли тривала Корсунь-Шевченківська битва,
в наше село ні кулі, ні снаряди не долітали. А що там, трохи на південь, і
вдень, і вночі гуркотіло і гриміло – то ми добре чули. Та канонада воєнного
протистояння відгукувалась в селі доставленими пораненими червоноармійцями. В
будинку Розкішнянської середньої школи розмістився воєнний госпіталь. Та не
всім прибулим пораненим вистачило там місця. Частину їх на кілька днів поселяли
в навколишніх хатах. Наша хата на вулиці Лесі Українки – теж недалеко від
школи. І бойові друзі, санітари чи медсестри приводили поранених й до нас.
Постійно щоночі світила гасова лампа. Вірніше, каганець. ( електроструму не
було). Крім деяких домашніх робіт, від мене вимагалось небагато : “Синок, подай
води,- просили лежачі бійці.- Чи не знайдеш десь містечка, щоб посушити валянки
й портянки (це слово широко вживалось в розмовній мові)? Стояв останній місяць
зими –лютий 1944 року. Та він не лютував, видався м”яким. Сніг розтанув.
Болото. Валянки промокали.
Одного дня,
під вечір, в подвір”я в”їхала крита автомашина – “будка”, як ми по-хлопчачому
називали тоді такі машини. Під вікнами заграли й заспівали. Подумалось, як це
так? Тут, в хаті, поранені – хтось стогне, а хто зрідка зойкає. А їм, бачите,
весело, співають. Вибіг на подвір”я, бачу : солдат в білому кожушку грає на
чомусь, схожому на гармошку, з кнопочками. А три дівчини співають ( слова пісні
в пам”яті не відновились). І ніхто їм не докоряє. Пізніше, коли вони ввійшли в
хату погрітись, води напитись ( ночували, мабуть, в автомашині, бо в домівці
місця не було), хтось з поранених запитав : “Что, миленькие, и вы туда же?” “Да”, - почулось у відповідь.
“Когда ? “ – “Завтра, утречком”.
Що дівчата
красиві й справді милі, в добре підігнаних шинелях, в шапках-вушанках з
зірочками, в гарних чобітках (правда, одна була у валянках), - то відразу
впадало у вічі. А що означало “туда же”, я тоді не зрозумів. Вранці ж ні їх, ні
“будки” в подвір”ї не побачив. Вони, фронтові артисти, поїхали туди, де гриміло
й гуркотіло. Більше до нас не заїжджали.
Війна
тривала. Згодом за дорослими, в лютому 1944-го року були покликані воювати і
наші молоді вісімнадцяти-, дев”ятнадцятилітні земляки –1925-1927 років
народження. Їх перший привал відбувся в так званих “учебках”, де юнаки
терміново набували знання, необхідні в боях. Потім фронтові дороги молодих
воїнів пролягли в різних напрямках. Їх імена зафіксовані в сільській книзі
пам”яті чи в списках фронтовиків, яким пощастило вижити.
А сільська громада – жінки, діди і підлітки розпочали відбудову, відродження села.
ОСТАРБАЙТЕРИ
Остарбайтер – це слово породила
війна, за перекладом з німецької мови – східний робітник. Паростки
словосполучення започаткувались в 1942-1943 рр. На грунті болю, плачу, прощання
з рідними, на грунті невільницької праці на чужині. У наш сільський
розкішнянський лексикон воно вторгнулось болісним спогадом-смутком лише в кінці
ХХ століття.
Східний робітник-остарбайтер – це
лише найменування, не цілком виразне найменування людей, за яким сховалися
інші, знані й без перекладу, широковідомі ймення – невільник, раб, в”язень –
людина, яку здебільшого утримували в голоді, холоді, в будь-яку хвилину могли
побити або й позбавити життя.
Призвідником людських поневірянь в
неволі став один з головних німецько-фашистських воєнних злочинів рейхсмаршал
Герман Геринг. Саме він 9 листопада 1941 року наказав розпочати вивезення
місцевого населення з українських земель на роботи до Німеччини. З новим болем
застогнало і наше уярмлене загарбниками село, прощаючись, можливо й навіки, з
своїми синами і дочками. В числі тих 2,3 мільйона мешканців України, примусово
вивезених на працю до Третього рейху ( за свідченням преси ), було й немало
наших односельців-розкішнян. У 1945 році Надзвичайна Державна комісія з
розслідування злочинів німецько-фашистських окупантів склала списки колишніх
остарбайтерів. У 2005 році вийшло в світ історико-меморіальне видання “Книга
скорботи України” (Київська область, 3-й том ). В ньому вміщена й сторінка з
трагічного життя нашого села – список розкішнянських остарбайтерів. Наведемо її
зміст повністю :
Галенко Іван Якович, 1924 р.н. Колгоспник. Загинув на каторжних роботах у
Німеччині. Інші дані відсутні;
Галенко Леонід Якович, 1923 р.н.
Загинув на каторжних роботах у Німеччині. Інші дані відсутні;
Коберник Марія Гаврилівна, 1926 р.н.
Загинула на каторжних роботах у Німеччині. Інші дані відсутні;
Коваленко Петро. Колгоспник. Загинув
на каторжних роботах у Німеччині. Інші дані відсутні;
Крук Параска Андріянівна. Загинула
на каторжних роботах у Німеччині. Інші дані відсутні;
Крук Тетяна Петрівна. Колгоспниця.
Загинула на каторжних роботах у Німеччині. Інші дані відсутні;
Малиш Андрій, 1920 р.н. Загинув на
каторжних роботах у Німеччині. Інші дані відсутні;
Пустовий Петро Ярополкович, 1922
р.н. Колгоспник. Загинув на каторжних роботах у Німеччині. Інші дані відсутні;
Тищенко Петро. Колгоспник. Загинув
на каторжних роботах у Німеччині. Інші дані відсутні;
Яв орський Олексій, 1918 р.н.
Колгоспник. Загинув на каторжних роботах у Німеччині. Інші дані відсутні;
Всього лиш десятеро людей.
Далеко-далеко неповні дані. Скільки ж було зловлено-спіймано, забрано і
вивезено до Третього рейху наших юнаків і юнок. На жаль, таких точних даних
дізнатись не вдалось. За чутками – більше сотні. В перші повоєнні
роки-десятиліття поневолені і вивезені вважались ледь не зрадниками чи
ворогами, і рідні, родичі таких знедолених боялись називати їх імена. Лише в
кінці ХХ століття про них згадали, заговорили, зажадали від поневолювачів хоч
через півстоліття видати їм зароблену плату – в доларах чи євро.
І стало можливим до тих десяти осіб,
зазначених у “Книзі скорботи України”, додати ще 25 прізвищ колишніх
остарбайтерів, які за даними управління праці та соціального захисту населення
Ставищенської райдерж- адміністрації на початку ХХІ століття одержували
остарбайтерську зарплату за дні праці в Німеччині в сорокових воєнних роках ХХ
століття.
Назвемо їх поіменно :
Бичкола (дів.Хоменко) Софія
Олексіївна.
Бортник Уляна Родіонівна.
Васьківський Михайло Якович.
Верховець (дів.Касян) Олена
Юхимівна.
Візіло Олександра Федорівна.
Галич Ганна Андріївна.
Діхтяр Євдокія Назарівна.
Дурнових Оксана Пилипівна.
Замша Микола Кіндратович.
Калініченко Параска Андріївна.
Красилівський Петро Кирилович.
Кінча Ганна Овсіївна.
Кінча Оксана Іванівна.
Лисенко Єфросина Луківна.
Ляхова Анастасія Дмитрівна.
Паламар Тетяна Миколаївна.
Паланська Марія Антонівна.
Підвальна Параска Іванівна.
Рій Марія Кирилівна.
Сахарський Володимир Олексійович.
Степанюк Віра Антонівна.
Сторожук Марина Григорівна.
Суярко Ніна Сергіївна.
Ткачук Параска Сергіївна.
Ткачиборода Микола Іванович.
Є серед них і не корінні розкішняни,
але всі вони – члени нашої сільської громади. Різними шляхами діставались сюди
з чужоземних поселень. Доріжки одних пролягли через службу в Червоній Армії, а
з 1946 року – в Радянській Армії. Інші, звільнені американськими воїнами,
проходили “фільтрацію” на пунктах передачі їх радянським властям. Прибувши в
рідні місця, працювали в різних галузях народного господарства, створювали свої
сім”ї, ростили дітей, досягли пенсійного віку. Невільницьке перебування на
чужій землі залишилось смутним незабутнім у спогадах.
Список остарбайтерів вдалось
поповнити шляхом пошуків, опитування односельців. Виявились, додались такі
імена :
Коваленко Ганна Яківна, 1928 р.н. В
листах до своєї бабусі Плахотнюк Т.М. (більше в селі рідних не було ) вона
повідомляла, що працює в м.Дрезден на книжковій фабриці. Згодом в село надійшли
звістки, що місто вщент розбомбили. Листування припинилось. Засмучена баба
Тетяна висловлювала припущення: “Якщо внучка залишилась живою, могла поїхати в
Голландію, бо в неї на фабриці був близько знайомий хлопець з тієї країни”.
Плахотнюк Микола Андрійович, 1926
р.н., двоюрідний брат Коваленко Г.Я. Під час перебування в неволі могли зрідка
листуватися. Після звільнення служив у Червоній Армії. Автомашиною ЗІС-5
доставляв хліб у госпіталь, де лікувалися радянські воїни. Повернувся додому,
створив сім”ю. Похований в Розкішній.
Мусієнко Олена Григорівна. Після
звільнення одружилася з поляком, з яким разом працювала в неволі. Переїхала
жити в Польщу. Провідувала своєю сім”єю рідну батьківську родину.
Хоменко Микола Феодосійович,1926
р.н. Повернувшись додому, переїхав на постійне місце проживання в село Кривець.
Макаренко Параска Іванівна. Після
звільнення з неволі вийшла заміж за односельця Борща С.М., ростила дітей.
Загинула в автомобільній аварії.
Кондренко Григорій Павлович, в”язень
концтабору. Вижив. Понад двадцять років працював у районній лікарні водієм
автомашини “Невідкладна допомога”. Похований в с.Розкішна.
Із розповідей поневолених можна
уявити картину їх життя. Для одних це була суцільна каторга. Деяким випало
працювати в сім”ях, де ставились до них лояльно, як вони самі говорили –
по-людському.
Мінімально стисло кілька спогадів.
Мій друг і товариш юності Іван
Смалига : “Шістнадцятирічним мене з остарбайтерським № 5545 і відбитками
пальців у паспорті направили до хазяїна, який збирав молоко і відвозив до
станції Хамме. Возив так званою платформою, не зупиняючись. Я мав на ходу
вантажити наповнені бідони. Непосильна робота. Хазяїн, син якого загинув на
Східному фронті, бив і пригрозив :” Додому не повернешся, тут помреш”. Я
вимушений був тікати. Та додому дороги немає. На пересильний пункт. Там
направили до іншого хазяїна”.
Уляна Бортник :”Я потрапила в маєток
крупного баварського бауера в Брукмілі.
Хазяїна не було. Управляла маєтком Барбара Вінклер з сином і дочкою.
Крім мене працювали ще полонений француз і поляк. Господарі маєтку мали 40
гектарів землі, 17 гектарів лісу, більше 20 голів великої рогатої худоби, 2
коні і більше 20 голів свиней. Всьому потрібно було забезпечити належний
догляд. Робота каторжна. Разом з нами працювали син і дочка Барбари. Взагалі
вони були добрими людьми. Не принижували нас. Харчувались ми з господарями за
одним столом. У квітні 1945-го року нас звільнили американці. Фрау Барбара
пропонувала мені залишитись у них... Американці перевезли нас у Чехословаччину
і передали представникам Радянської влади. Близько трьох місяців утримували нас
за колючим дротом, проводили “фільтрацію” – допитували. Додому дісталась у
жовтні 1945-го. Своя країна зустріла нас не як постраждалих, а як зрадників”.
Ганна Кінча :”Великим було поле
бауера, де я працювала. По кутках поля стояли вишки, чергували вартові. Ми жили
в бараках”.
Микола Ткачиборода в розмові з
Олександром Тисячним широко розповів про своє невільницьке життя. Розповідь
надрукована в районній газеті (автор О.Тисячний). Подаємо в значно скороченому
вигляді :”Я був конвойований в містечко Цойтен, що недалеко від Берліна. Там на
заводі випускали бойові літаки. На моїй одежі був знак “Ост” і мій особистий
номер 333 – замість прізвища... Територія заводу і нашого табору була обнесена
триметровою стіною. Через кожні 20 метрів стояла сторожова вежа з автоматником.
Ночували в бараках. Матраци і подушки набиті тирсою. Взимку видавали кілька
кубиків брикету і три-чотири поліна, щоб розтопити печі. Годували ранком і
ввечері після виснажливих робіт. На 5 чоловік видавали буханку хліба,
виготовленого з тирси і всяких домішок. На друге – нічого, а на перше – бурда з
тертої брукви. Життя невільників повністю залежало від коменданта табору.
Місяців три був хороший комендант. Часто тоді мали на вечерю супи з різними
крупами і картоплею. Йому на заміну прислали рижого дурисвіта. Дуже любив бити
кожного, якщо не кулаком, то ногою. При ньому вислуговувались власівці. Це були
справжні кати... Маючи поганий одяг, я зі своїм напарником при розвантаженні
тюків приховали два комбінезони. Покражу виявили. Нам всипали по 25 нагайок і
послали на смерть – в штраф табір, звідки мало хто повертався живим... Штраф
табір в Нюрнберзі був справді табором смерті для остарбайтерів. Посадили мене в
одиночну камеру –бетонований мішок, де зі стін стікала вода . Під ногами такий
же бетон і якихось пару пляшок. На них, зіпершись на стіну, просидів і проспав
29 діб. В отвір під дверима просували кварту місткістю біля півлітра, в якій
щось плавало. Пив, весь час надіявся, що може виживу. Вижив. Перевели в тісну
кімнату. Сто п”ятдесят чоловік в ній
вночі зовсім роздягали. По команді “спати” всі лягали на лівий бік, а
після 12-ї ночі знову під команду повертались на правий. Ранком в”язні бігли
снідати з п”ятого на перший поверх. Посуду не видавали. Біля котлів кухарі
кидали нам в пілотки те, що називалось їжею, від якої вивертало душу. Інколи
кидали мимо пілоток. Їв чи не їв, а на роботу мусив іти. Ремонтували залізничні
колії після нальотів авіації союзників. На п”ять чоловік прикріплювали німця з
нагайкою... За ніч помирало 30 і більше чоловік. Перевели мене в попередній
табір... 9 травня 1945-го року нас визволили американці. Через два місяці
потому приїхав в Розкішну. На той час мені був неповний 21 рік”.
Петро Красилівський :”Ховався, однак
не вберігся. Підводами, чоловік по 10 на кожній, відправили нас до Жашкова під
конвоєм поліцаїв. А далі – у вагони товарного поїзда і на Київ. В дорозі нас
стерегли уже німецькі солдати. Тиждень жили там. Їли хліб з просяного борошна і
тирси. Потім нас загнали знову в товарняк, у дверях поставили кулемети, всілись
чужоземці з автоматами. І потягнувся наш довжелезний поїзд з двома паровозами
на захід. По дорозі два смільчаки наважились тікати. Один таки втік, другого
вбили. На наших головах погуляли нагаї. Зупинялись у Польщі, дали картоплі.
Обминули Берлін, зупинились на полустанку. Наказали здати одяг на дезинфекцію,
а самим митися в лазні. Донеслась чутка, що поряд крематорій. Коли перейшли на
другий бік ешелону, побачили купи людського волосся. Стало моторошно. Не відали
– повезуть далі чи здадуть у крематорій. Повезли. Поселили в бараках табору, де
відбували карантин протягом 21 дня... Приїхали “покупці”. Мене взяв кривенький
бауер. В будинку жили ще два німці. Один зовсім дряхлий, другий – глухий.
Харчувалися всі разом за одним столом. Дали мені бідончик і велосипед, щоб їздити
за три кілометри доїти корів. Стадо невелике – 12 корів. Разом втрьох ми їх і
обслуговували. Звільнили американці. Два роки служив у кадровій Радянській
Армії, попрацював на відбудові Харківського тракторного заводу. Але потім
повернувся додому”.
Григорій Кондренко. Про його долю
розповіла дружина Кондренко Т.Н. :”Чорна віхола війни підхопила його ще зовсім
молодим хлопцем і занесла на чужу землю в жахливий концентраційний табір
“Освенцім”. Три роки і три місяці Григорій терпів приниження, голод і холод.
Уже й не сподівався вижити. Одного дня приголомшила звістка, що групу в”язнів,
у якій був і Григорій Кондренко, скоро мають відправити на страту. Доля
зглянулась – звільнили американські солдати. В 1948 році повернувся додому.
Працював водієм вантажної автомашини. Потім двадцять два роки водив автомашину
невідкладної медичної допомоги”.
Лише окремими штрихами позначено
долю шести наших земляків – німецьких невільників. Хоча про кожного з них і
взагалі про долю кожного з 41-го розкішнянського остарбайтера, названого вище,
можна написати окрему книгу. Та й з цих, певною мірою типових, шести куцих
дос”є, можна в уяві змалювати спільну долю рабського існування.
Були ще й “кандидати” у невільники.
Не обминути цього факту. Один з них – мій хороший приятель Коля Бакун (Микола
Платонович). Ми, молодші дітлахи, побачили першу кров війни, що сочилась з руки
пораненого друга в його неповні шістнадцять років. Втікав з дороги
остарбайтерського поневолення. На щастя ворожа куля не завдала смертельної
рани. Через два роки воїн Бакун на фронті мстився фашистам за заподіяну рану,
за горе людей, спричинене ними. Лише до Козятина доїхала на товарняку Ганя
Цимбал (нині Островська Г.П.). Втекла з-під стражі конвоїрів-гітлерівців.
Нічними перебіжками-переходами добралась до Розкішної. Уникнула поневолення.
Трагедією закінчилась доостарбайтерська дорога сина Варвари Бакун – Андрія.
Загинув при спробі втекти. Біля Нюрнберга загубився невільницький шлях юної
розкішнянки Надії Кучеренко.
Сторінку з остарбайтерського життя
наших земляків не викреслити з історії села.