м вулиці сіл і міст України.

Рясно цвітуть вишні, черешні, абрикоси, рясно вкрита зеленню земля. В одному із таких сіл, схожих одне на одне, особливо весною, - селі Насташка Рокитнянського району Київської області 7 листопада 1922 р. народився Гейсман Наум Аркадійович.

  18 – річним юнаком був признаний до лав радянської армії ще до початку війни, в 1940 р. рядового Гейсмана зарахували до складу 401 кулеметного батальйону берегової оборони.

Час пробігав швидко, з нетерпінням чекав, коли повернеться до рідного села, ніжно обійме рідну матір. Та не судилося так швидко здійснитись мріям і сподіванням молодого солдата.

   Цей день був схожим на всі інші. По-літньому тихий ранок, росою виблискують ніжні квіти і голосно виспівують птахи… Цей день - 22 червня 1941 р., коли Німеччина, без оголошення війни, вчинила напад на СРСР. Почалася війна, яка забрала мільйони людських життів. Кожен став на захист рідної землі. Наум Аркадійович зустрів початок війни в складі того ж 401 кулеметного батальйону в районі міста Виборг, а потім – був переведений на півострів Ханко.

Полки і дивізії рухалися впевнено, відбираючи у фашистів села, міста і станції. Радянські бійці були особливої вдачі чи їх народила земля такими, чи їх матері були схожі на всіх матерів світу, чи, може, у них виробився особливий інстинкт упертості і самопожертви. Одним із них був 19-річний  юнак з Київщини – Наум Гейсман.

В грудні 1944 р.  війська, в яких служив Гейсман, були евакуйовані  з півострова  Ханко до Кронштадського оборонного району. До травня 1942р. в цій кулеметній роті воював хлопець з українського села, а далі - полк морської піхоти.

  За відданість і відвагу, за мужність Гейсман Наум Аркадійович  був нагороджений орденом Червоноі зірки, медаллю „За оборону Ленінграда”.

  З 1944р. Наум Аркадійович був переведений до управління військово - морської бази КБФ, де прослужив до 1946р.

  Війна закінчилась, але в пам‘яті ще надовго залишаться ті жахи, які довелося побачити там, на полях фронтів, пережити біль втрат і радощі перемог.

  У пам’яті Наума Аркадійовича війна залишила незабутні спогади про перші дні боїв, про перший морський десант під час оборони півострова Ханко, в якому він сам брав участь.

   Війна закінчилась. Потрібно звільнятися від руїн, відбудовувати країну, творити нове життя.

   До Ставищ у 1951 році був направлений молодий спеціаліст, вчитель, який з 1952 до 1958 рік в Антонівській семирічній школі навчав дітей математики. Тут, на Ставищенській квітучій землі, зустрів свою долю – молоду дівчину, з якою одружився і створив сім”ю.

  30 років Гейсман Наум Аркадійович віддав нелегкій освітянській праці у Розкішнянській середній школі. Був прикладом  для підростаючого покоління, серед учнів і сам відчував себе завжди молодим. З теплотою і повагою згадують колишні учні свого вчителя, який не тільки навчав математики, а й вчив бути людяними, любити Батьківщину.  

Гуртовенко Віталій Миколайович

Сіяч розумного, доброго, вічного

    Людина, сильна духом, завжди викликає до себе пошану, у які часи вона б не жила.

  Складна доля судилася Віталію Миколайовичу Гуртовенку, який народився  1920 року у смт Ставище. Війна увірвалася в його серце, як осколок, обірвала мрії про майбутнє, сподівання на довге і щасливе життя. Перший день Великої Вітчизняної війни зустрів під час відпустки, працював вчителем в с. Попружна.

    У 1943 році до звільнення району від окупантів був зв’язковим партизанського загону ім. Чкалова.

   В Радянській Армії перебував з 1 серпня 1944 року по 27 грудня 1945 року. Пройшов з боями у складі танкової армії через всю Польщу, брав участь у визволенні сіл, міст, здійснював прорив до Балтійського моря в районі порту Колебжек, Кош Хелі, місті Гдині.

     З 22 квітня армія штурмувала Берлін. 2 травня приймали капітуляцію, хоронили загиблих.

     Із спогадів Віталія Миколайовича: „ Найбільше запам’ятався день переходу кордону в Німеччину, взяття першого німецького села. В будинку були діди, баби, жінки і діти. Всі страшенно кричали. Жінки підняли на руках дітей  вгору – вони чекали знищення. Але ми їм принесли визволення”.

     Які б жахливі плани не виношували фашисти, все ж зло було покаране.

    Який жорстокий і кривавий шлях пройшов  Віталій Миколайович задля того, щоб День Перемоги настав. В ім’я миру та щастя Батьківщини він готовий був іти на смерть, бо його свідомість ні за яких обставин не могла прийняти думку, що рідна земля буде уярмлена фашистами.

    За бої на фронті  нагороджений орденами Вітчизняної війни, Червоної Зірки, медалями „За відвагу”, за участь у партизанському русі – медаллю „За бойові заслуги”.

    У післявоєнний період закінчив педагогічний інститут, вчителював, працював інспектором шкіл у рідному районі. Працюючи вчителем української мови і літератури у Розкішнянській школі, давав міцні знання  і розширював світогляд учнів, допомагав визначати їм своє місце в житті. Сіяв розумне, добре, вічне…

    На жаль, цього року Віталія Миколайовича не буде на День Пам’яті , бо він відійшов у незнану вічність.

Гуртовенко Ульян Степанович

Уривок із життєпису Гуртовенка Ульяна Степановича.

  Гуртовенко Ульян Степанович прославив вірність, жертовний героїзм у роки Великої Вітчизняної війни.

Він бачив наскрізь багатоскладність життя, ніколи даремно не прожив і дня.

Народився у селі Попружна Ставищенського району. Перший день війни зустрів у місті Бобруйськ Могилівської області БССР, будучи курсантом військового автотракторного училища. Тоді курсанти діяли в ролі рядових бійців.

З 1 січня 1943 року училище було перетворене на танкове. Зима цього року була морозна і багатосніжна, а гітлерівці-вояки не були пристосовані до нашої зими. Ульян Степанович був у цей час на посаді командира танкової дивізії, обороняв Харків. Їхня частина була знищена, в живих залишилися 5 чоловік, в тому числі і Ульян Степанович. Герой був на посаді помічника командира батальйону по технічній частині. Саме тут Ульян Степанович отримав орден „Червоного прапора” і  орден „Червоної зірки”.

Під час Великої Вітчизняної війни пройшов шлях від міста Тернополя через всю Західну Україну, Польщу, Німеччину.

Далі доля розпорядилася так, що Ульян Степанович потрапив у село Розкішна, де почав працювати на посаді вчителя початкової військової підготовки, а згодом вчителем фізкультури.

Загартований на фронтах війни вимагав від учнів зібраності, цілеспрямованості, загартованості.

Отже, ні з ким не можна порівняти неординарність педагогічного такту, завдяки якому з учнів були справжні майбутні воїни-захисники.

9 травня, в День Перемоги, ця людина-герой нагадує нам про себе, залишаючи у наших душах незникаючий біль, та навіює думки, які тривожать кожного.

Дідківський  Олексій  Лаврентійович

Людина своєї епохи

Визначну людину пам’ятають не одне, а багато поколінь і багато років.

   1 вересня 1914 року  в місті Наровля Гомельської області  БРСР народився  Дідівський Олексій Лаврентійович. І почалося життя… покровне, насичене, сповнене і буднів, і свят.

    Швидко промайнула юність, настала пора зрілості – початок трудових звершень, життєвих досягнень.

     …Розбудувався , став кращим Київ. Міцніла і розвивалась українська держава.На крилах мрій і надій жив і творив у Києві Олексій Лаврентійович.

        І тут, як грім серед ясного неба, звучить голос згори: “ Мої соколики, далека дорога кличе вас…”

        Отак у Києві і зустрів перший день Великої Вітчизняної війни Дідівський О.Л. І почалася у його житті низка бойових звершень:

1941 – гіркі часи відступу, коли був курсантом Харківського артилерійського училища.

1942 – кровопролитні бої на річці Жиздрі.

1943 – бої за звільнення Курської, Сумської, Чернігівської, Київської областей.

1944 – звільнення Тернопільської, Львівської областей, Польщі.

1945 – служба у військовій комендатурі, Польща.

        Такі славні бойові звершення мала 322 сд Західного фронту.

         Пам’ять героя навічно зберегла страшні спогади про війну. Часто Олексій Лаврентійович згадував стійкість і мужність бійців. Він ніколи ні перед ким не хизувався своїми нагородами. А медаль „За байові заслуги”, орден Червоної Зірки за бої на Курській дузі пекли серце страшними спогадами.

       Післявоєнний період – це педагогічна праця у Журавлиській школі, з 1949 року – Розкішнянська середня школа.

       Але старість із хворобами підкрались до старого ветерана.

       Сьогодні ми вже вкотре святкуємо День Перемоги без ветерана війни, сумлінного педагогічного працівника і просто людини Дідівського Олексія Лаврентійовича. На віки та в спогади ввійшли славне життя поборника перемоги, працівника. Лиш сум і біль душі нагадують нам про цю людину своєї епохи.

КамінськийКость Павлович 

Професор шкільної математики

    Камінський Кость Павлович  був одним із кращих математиків Київської області. Закінчивши Черкаський педінститут, 43 роки пропрацював на педагогічній ниві. Ніщо не обірвало його мрію про улюблену професію: ні війна, ні те, що батько був репресований.

    У 1942 році сім’я переїхала в                 с. Розумниця, де Кость Павлович працював у колгоспі. І тільки з 1944 року  починає працювати вчителем математики. Та  недовго тривала радість від роботи – війна внесла свої корективи в життя, і він  пішов на фронт. Брав участь у Корсунь-Шевченківській битві, визволяючи рідну землю від німецьких загарбників. За мужність і стійкість, проявлену у боях з фашистами,  нагороджувався бойовими орденами та медалями.

    Після закінчення війни продовжує працювати вчителем математики.  З 1958 року працює у Розкішнянській школі, де викладав математику у старших класах. Кость Павлович досконало володів своїм предметом і методикою його викладання. Уроки проходили дуже цікаво. Його учні і випускники на вступних екзаменах з математики одержували, як правило, найвищий бал. Людина чуйна, доброзичлива, дуже багато допомагав абітурієнтам і студентам-заочникам у підготовці до складання екзаменів з математичних дисциплін.  Знання, які він давав учням, відзначались глибиною і міцністю.

     Багато років Кость Павлович друкував свої статті в журналі „Математика в школі”.    Постійно брав участь у роботі приймальних комісій  вищих навчальних закладів м.Києва: університет ім. Шевченка, політехнічний інститут, інститут народного господарства, технологічний інститут легкої промисловості.

    До цього часу випускники Розкішнянської школи, яких вчив Кость Павлович, з вдячністю і теплотою згадують про нього. Таке шанування – чи не найвища оцінка нелегкої вчительської праці.

Красилівська Олена Дем'янівна

Мрія, перервана війною…

  Ще з дитинства кожна людина плекає якусь мрію. Своє майбутнє вона вбачає у щасливому житті і всьому найкращому. Навчаючись “на відмінно” Розкішнянській середній школі, молода красива дівчина на ім’я Олена теж мріяла, як незабаром повернутися у рідне сило і буде навчати діток усьому мудрому і розумному.

  Так починаються здійснюватися мрії. І в 1940 році Олена Дем’янівна Красилівська вступає до Київського педагогічного  інституту імені Горького, де починає своє навчання на філологічному факультеті.

  Єдина дитина в сім’ї, Оленка часто згадує своє рідне село, домівку, батьків. Народилася вона 7 липня 1923 року в селі Розкішна на Ставищенщині на “Півнівській Горі”. Тут у Києві, дівчині сниться справді розкішна природа рідного села.

  Та раптово обривається мрія… Страшена звістка пролетіла про початок війни. На другий день війни студентів відправили на риття окопів під Бояркою та Голосієвим. Так і проходило студентське життя, а в лютому 1944 року молода дівчина одягла на себе військову шинель, від якою пахло війною. Батько так і сказав: “ Нема у нас сина, іди захищай рідну землю, доню, ти ”. Мати довго переживала, не відпускала. На фронті Олена Дем’янівна була розвідником у 544 ЗАП до кінця війни. Основним завданням підрозділу було охорона об’єктів, залізничних мостів, аеродромів, депо, переправи через ріки. Перше бойове хрещення отримала на станції Казарін.

  За відвагу і сміливість Олена була відзначена і нагороджена почесною Грамотою Військової Ради фронту ПВОКП, медаллю “ За перемогу над Німеччиною ”. А батькам відсилали за виховання доньки подяки, які читали всім кутком. І весь цей час витав над фронтом духмяний запах свіжого сіна, що нагадував дитинство, далеку домівку, рідну матір…

  Весна… Перемога над німецько-фашистськими загарбниками. Сльози радості були в усіх на очах.

  І знову Олена повертається до навчання. Продовжує свою учительську науку.

  В 1946 році закінчила інститут і була направлена на роботу в Закарпаття. Мальовниче село в Ужгородському районі, привітні діти, що прагнуть до науки, - все ще чекало на молоду вчительку.

  Щаслива доля звела Олену з молодим військовим Скрипником Миколаєм. І вже назавжди разом. Так, мандрує за ним по всій країні.

  А в 1956 році повертається на батьківщину. Працює в Ставищанському Будинку Культури, веде гурток “ крою і шиття ”. Повертається у рідну школу вчителем обслуговуючої праці. І тут залишається до кінця своєї трудової діяльності. З теплотою в серці згадують випускники умілі руки вчительки.

  Два сини є в Олени Дем’янівни: Володимир та Миколай. Шанують стареньку свою матусю, бо це ж вона відвоювала мирне небо для них і їхніх дітей. Четверо внуків приходять послухати розповіді про бойові подвиги бабусі.